Незважаючи на зрілість таких лімфоцитів, вони не є повноцінними, і це спричиняють зниження імуноглобулінів.
Хронічне захворювання, в порівнянні з гострим лейкозом, виявляється на пізніх стадіях. Найчастіше хворобу виявляють у літніх осіб, особливо у чоловіків. Нерідко лейкоз виникає у декількох родичів.
Хворобу виявляють при виявленні в крові у хворого підвищеної кількості лейкоцитів. У
хворого з\’являється стомлюваність, слабкість, пітливість, збільшення
лімфовузлів головним чином в шийній, паховій і пахвовій областях тіла. Далі уражаються зачеревні і медіастинальні лімфовузли, збільшується печінка, селезінка, відзначається кишковий розлад.
Нерідко
зустрічається і враження шкірних покривів — екзема, псоріатичний висип, еритродермія, а також лейкемічна інфільтрація дерми. У хворих знижений захист від бактеріальних інфекцій. Часто у хворих на лейкоз, бувають ангіни, сечостатеві хвороби, пневмонії, абсцеси і септичні стани. Одним з найбільш важких ускладнень лейкозу є виникнення аутоімунних
процесів, тобто вироблення антитіл, які борються з антигенами власних
клітин.
Хронічний
лімфолейкоз небезпечний тим, що може виникнути гематосаркома, тобто
лімфовузли можуть перетворюватися в щільну пухлину, що супроводжується
різкими болями і стрімким погіршенням стану хворого. Хронічний лімфолейкоз протікати може в доброякісній формі або в
злоякісній, може викликати ураження кісткового мозку, різку анемію,
лімфоденопатію, спленомегалию і тромбоцитопенію.
При прогресуванні захворювання призначають хлорбутин, а при ознаках декомпенсації процесу — циклофосфан. При неефективності такого лікування, переходять до променевої терапії області селезінки і лімфовузлів.
Лікують хронічний лімфолейкоз, як правило, в амбулаторних умовах, крім випадків появи ускладнень. Після виявлення доброякісного захворювання хворі в середньому живуть ще 5 — 9 років, а в деяких випадках — до 25 або 30 років.